В історії існували випадки, коли поява міського водопроводу сильно вплинуло на життя городян. Адже це не тільки про чистоту і зручність, а й про здоров’я. Історія водопроводу в Гамбурзі тривала. І все почалося з Ельби. Більше на сайті hamburgfuture.
Воду замовляли?
Перше регулярне водопостачання у місті з’явилося лише у 14 столітті. До цього гамбуржцям доводилося вигадувати способи як добути воду. У придатних місцях робили колодязі. Звідти качали воду та розвозили до будинків споживачів. Хто не мав грошей на доставку води, змушений був сам носити з колодязів, або ж збирати дощову воду. Примітно, що водоносцями у Гамбурзі були жінки.
Перші труби були виготовлені зі стовбурів дерев. І простягались вони від польових криниць-джерел у Гертнерштрасі в Альтоні. З джерела поступала вода до приватних будинків. У 1430 році була ціла система джерел, які наповнювали міський водопровід.
У першій половині 16 століття у Гамбурзі з’явилися Альстервасеркюнсте. Це були перші водопровідні споруди. Водночас почали використовувати річкову воду. Альстер протікав через все місто і впадав до Ельби. Нерозумно було не спробувати скористатися таким подарунком природи.
Було створено дамбу та водосховище. Гамбурзькі інженери створили механізм для забору та розподілу води. Першими, звісно, її отримували багаті родини міста. Тому що насолода це була не з дешевих. Бідняки продовжували носити воду відрами. Хоча у 1535 році на Нідердаммі з’явилася ще одна станція.
Порятунок від відходів
Незважаючи на те, що перший водогін з’явився в місті ще в 16 столітті, каналізація прийшла набагато пізніше. У 1828 році англійський інженер створив Фельзенвасеркунст на березі Альстера. До того часу люди повертали всі стічні води назад у річку. І йшлося не лише про побутові відходи, а й виробничі. У місті було багато текстильних фабрик, чиє виробництво було одним з найбрудніших на той час. Це спричиняло не лише неприємний запах, а й розвиток різних хвороб. Стався спалах холери.
Перша гідротехнічна станція спочатку працювала на кінній силі і лише після 1832 року на паровій машині. Під час великої міської пожежі деякі гідротехнічні станції постраждали. Загалом пожежа торкнулася 71 вулиці. Тоді ж стало зрозуміло, що міський водопровід не є ідеальним. Він не допомагав пожежникам впоратися із пожежею.
Перша каналізація
Міська пожежа стала причиною модернізації міського водопроводу. У середині 19 століття місто займало площу приблизно 750 квадратних кілометрів. Разом із новими міськими кварталами стали закладати нові труби. На новий водогін збиралися покласти обов’язки щодо доставки води та збору стічних вод. Англія стала першою країною, де проклали систему підземних тунелів. Гамбург збирався запозичити їхній досвід. Хоч він і не був ідеальним.
Відведення вод було першорядним завданням. Першу каналізацію заклали 1842 року. В експлуатацію її ввели за рік. Вона була алювіального типу. Він був найпоширеніший у Європі. Алювіальний принцип роботи каналізації полягав у тому, що стічні, дощові, побутові води змиваються у річку. Відсутні резервуари зі стічними водами. За рахунок чого не було неприємного запаху містом у літню пору. Досвід Англії у тому, що брудні води прибиралися з вулиць. Але вони продовжували зберігатися і неприємно пахнути вже з-під землі.
Водостоки в Гамбурзі робили з обпаленої цегли. Усі води стікали до Ельби. Це рятувало від смердючих запахів, але припливи Ельби створювали нові проблеми. Через що деякі райони затоплювали. Англійський інженер Ліндл розв’язав цю проблему встановивши шлюзові закривки. Вони не давали Ельбі затікати у каналізацію. Також було створено аварійні випуски з каналізації.
У 1854 році перший закон про каналізації давав 10 років на підключення до системи. А другий закон 1875 року, вимагав негайного підключення кожного нового будинку.
Британський досвід
Ліндл будував міський водогін та каналізацію спираючись на досвід своєї батьківщини. Він вважав, що каналізація має бути доступною біднякам. Адже це було вже не про комфорт, а про безпеку населення.
Водопровід почали будувати із передмістя, а саме з міста Ротенбургсорта. Там була помпова станція, яка забирала воду з Ельби та перекачувала у відстійники. Відстояну та очищену воду закачували у надземні резервуари, а потім уже у водогін.
Помпову станцію прикрасили шістдесят п’яти метровою вежею. Вона збереглася до 21 століття.
Складність полягала в тому, щоб привести воду до кожного будинку. Після пожежі збудували лише частину міської каналізації. Деякий час існували міські туалети. Ліндл намагався донести до гамбуржців, що каналізація має бути безплатною та доступною всім. Довжина першого трубопроводу складала 62 кілометри. На екваторі 19 століття третина городян мала водопровід у своїх будинках.
Разом із питним водопостачанням створили більш продуману систему пожежогасіння. Так само створили вуличні лазні та умивальники. Це дозволило всім утримувати себе в чистоті.
У Гамбурзі було відкрито перший теплий купальний заклад (лазня) у Європі. Її відкрили на Штайнштрассе в 1855 році. Згодом відкривалися купальні басейни. Місто дбало про поширення та розширення мережі водопроводу. Але провести воду безпосередньо в будинок все одно було дорого.
Збільшення споживання
У другій половині 19 століття міський водогін розширювався. Будувалися нові резервуари для води, щоб забезпечити більшу кількість будинків.
До 1875 року зросла кількість стічних вод. Будувалися нові станції з утилізації стоків та очищення води. Починали використовувати нові методи очищення. У Бергедорфі водопровід збудували у 1867 році, а в Хаммербруку, в той же рік, каналізаційний насос. Під кінець 19 століття водогін не встигав за швидкою зростаючою кількістю городян. І виникали нові проблеми. Зокрема, погіршилася якість питної води. Як виявилося, було жорстке нехтування фільтраційними заходами, через їхню дорожнечу. Через таку недбалість стався спалах холери, знову. Першими постраждали бідняки, які проживали в районі Нойштадт. Вони продовжували брати воду із громадських колекторів, які практично не очищалися.
У сусідньому Альтоні, де працювала фільтрація води, не було епідемії холери.
У 1890 році виділили дев’ять мільйоном рейхсмарок на будівництво фільтраційного заводу на півострові Кальтехофе. Хоча згодом виникла нова проблема — замулення фільтраційних систем. На якість ще впливав той факт, що в Ельбу скидали промислові відходи. Всі ці проблеми намагалися вирішити у 20 столітті методом створення земляних контейнерів та нових водонапірних веж.
У 1924 році гамбурзький водогін став державною компанією. За її діяльністю здійснювався суворий контроль. Довжина водопроводу складала 997 кілометрів. Але якість води та послуг лише погіршувався.
Під час бомбардування у Другу світову війну, частина міського водопроводу була зруйнована. До гідротехнічної станції Кальтехофе потрапило 88 бомб. Працездатність водопроводу знизилася майже наполовину. Уся система водопостачання, так чи інакше, постраждала. Бомбардування зазнав кожного метра водопроводу. Після війни відновлення трубопроводу було першорядним завданням. Особливо у центральній частині міста.
Ще однією трагедією стала «повінь століття». Через шторм дамбу прорвало, і частину міста затопило. Через це погіршилася якість питної води. Наприкінці 20 століття Гамбург зміг перейти до використання ґрунтових вод. Це поклало край більшості проблем пов’язаних з якістю води.
Гамбурзькі інженери продовжували пробувати нові методи очищення вод та утилізації стічних вод. Доки водогін не дійшов до його сучасного бачення.
